Блог м.Андрушівка, Житомирщина
Online Translate

Интернет реклама УБС
Статистика сайта


Відвідувачі за останні 24 години















Історична Андрушівщина. 7. У часи воєнних лихоліть (1939 – 1945 рр.)

Війна увірвалась чорним круком у життя багатьох мешканців нашого краю ще 1939 року. Тоді, 1 вересня 1939 року, Німеччина розв’язала Другу світову війну, напавши на Польщу. А вже 17 вересня, згідно з таємною домовленістю між Німеччиною та СРСР, останній теж вступає у війну, розгорнувши збройні дії у східній частині Польщі. Невдовзі західноукраїнські землі були приєднані до складу СРСР. 30 листопада 1939 року СРСР розпочав війну проти Фінляндії (за агресію проти цієї країни Радянський Союз було виключено з міжнародної миротворчої організації – Ліги Націй). Ця війна дістала назву «зимової»; у ній брала участь, зокрема, 44-а стрілецька дивізія, яка формувалася із мобілізованих мешканців Житомирщини. Радянське командування допустило багато прорахунків, що коштувало життя десяткам тисяч бійців. Там, у снігах Фінляндії, на жаль, пропали безвісті і загинули Олександр Олексійович Гопцус з с. Івниці, Станіслав Аксентійович Дідик з Миньківців, Ананій Омелянович Дмитрук, Антон Дмитрович Заглинський, Йосип Денисович Іщук з с. Крилівки, Данило Іванович Кириєнко з с. Мостового, Петро Федорович Климчик з с. Городківки та багато інших наших земляків.
А ще тисячі радянський бійців потрапило у полон. Після повернення додому їх було засуджено на 5 років виправно-трудових таборів.
Показовою у цьому плані є доля мешканця с. Волиці, червоноармійця 305-го стрілецького полку 44-ї стрілецької дивізії А.Ю. Лопатинця. 7 січня 1940 р. він потрапив у фінський полон і був кинутий до в’язниці у м. Пельсово. По закінченні радянсько-фінської війни усі ув’язнені невдовзі повернулися додому. Але вже 26.08.1940 р. Андрій Юхимович Лопатинець був заарештований і 27.09.1940 р. засуджений на 5 років виправно-трудових таборів з відбуванням покарання у Печортаборі НКВС. Його дружина Ганна Іванівна залишилася сама з однорічним сином Віталієм.
Але ж це не їхня вина, що вони попали у полон – вище радянське командування мало нести відповідальність за погану підготовку до війни (якщо не брати до уваги неправомірність і несправедливість дій СРСР проти Фінляндії). Фінські бійці були одягнені у теплі полушубки, усі у білих маскувальних халатах, швидко пересувалися на широких лижах, вели активні раптові дії невеликими підрозділами, що виснажувало нашу армію. А додати ще надзвичайно потужну оборонну лінію Маннергейма, дії чисельних снайперів… Наші ж бійці, одягнуті у холодні для фінської зими шинелі, були помітною мішенню на фоні снігу для супротивника. Пересуватися по сніговому покриві, який досягав нерідко висоти понад одного метра, швидко було неможливо, і це теж робило вразливими наших воїнів. Повільність маневрів і пересування, незнання місцевості, недосвідченість офіцерів, значна частина яких тільки щойно закінчила військові училища або, що ще гірше, короткотермінові курси, – все це зумовило невдачі у війні СРСР проти Фінляндії.
Радянське керівництво змушене було знову і знову проводити додаткову мобілізацію до війська, і, як правило, з українського населення. Навіть прості, пересічні громадяни помічали це. Ветлікар Данильчук з м. Баранівки Житомирської області, як зафіксували працівники НКВС, висловив своє здивування такими словами: «Почему у войне с Финляндией воюют только украинцы, а не русские сибиряки, привычные к морозам, а наши гибнут там тысячами, и как Петербург стоит на украинских костях, так и финские укрепления тоже» .
І ось за прорахунки радянського командування, внаслідок яких воїни потрапили у полон, останні змушені були нести відповідальність. Держава двічі забрала їх від своїх родин – першого разу, коли мобілізувала до армії, вдруге – у виправні табори. А декого влада забрала від рідних раз і назавжди. Та й навіть і з сибірських таборів далеко не всі повернулися.
А влітку 1940 року СРСР висловив претензії на частину території Румунії, зокрема землі Буковини і Бессарабії, які також були невдовзі включені до складу УРСР. Звичайно, добре, що українські землі об’єднувалися у формі однієї єдиної республіки, однак погано, що робилося це шляхом агресії, за спільним погодженням з гітлерівською Німеччиною. Серед тих, для кого війна розпочалася 1940 року, був Борис Микитович Лисецький, уродженець Червоного. Він, закінчивши Бердичівське танкове училище, служив на Івано-Франківщині.
Для більшості ж громадян СРСР, зокрема і для мешканців Андрушівщини. Війна страшною звісткою прийшла 22 червня 1941 р. Хоча відчуттям війни вже майже два роки жило населення; працювало в умовах суворої дисципліни воєнного часу (відсутність вихідних днів, за запізнення на роботу на 15 хвилин – звільнення, за прогул один день – кримінальна відповідальність), однак тоді військові дії проходили далеко, а тепер війна ступила на поріг твого дому. Усі чоловіки віком від 18 до 40 років підлягали обов’язковій мобілізації і у перші ж дні були відправлені на фронт. Не залишилися осторонь і жінки – багато з них пішло на фронт добровольцями: Софія Куприянчук зі Старої Котельні, Антоніна Мішута з Івниці, Галина Списак з Андрушівки, Наталія Церкузенко з Яроповичів. Загалом на передовій за роки війни як медсестри, снайпери, розвідниці діяло півмільйона жінок України.
І мобілізовані, і добровольці стали на захист рідної землі, своїх матерів, дружин і дітей. Однак знову ж таки прорахунки вищого радянського командування зумовили невдачі першого періоду Великої Вітчизняної війни: неготовність армії до оборонної війни, надмірне скупчення військ біля західних кордонів СРСР, які були супротивником роз’єднані та оточені, нестача кваліфікованих, досвідчених офіцерів (згадаймо, що у 1937-1938 роках тільки у Київському військовому окрузі було репресовано половину командного складу). Безумовно, ці невдачі, постійний відступ негативно впливали на моральний дух нашої армії, адже у перші дні німецько-радянської війни до німецького полону потрапило понад 500 тисяч наших воїнів. Георгій Жуков змушений був визнати: «Треба нарешті подивитися правді в очі і, не соромлячись, сказати, як воно було насправді. Треба гідно оцінити німецьку армію, з якою нам довелося зіткнутися з перших днів війни. Ми ж не перед дурниками відступали по тисячі кілометрів, а перед найсильнішою армією світу. Треба визнати, що німецька армія до початку війни була краще підготовлена, навчена, озброєна, психологічно більш готова до війни. Вона мала досвід війни, причому війни успішної, переможної. Це грає велику роль. Треба також визнати, що німецький генеральний штаб і взагалі німецькі штаби тоді краще діяли, ніж наш генеральний штаб і взагалі наші штаби, німецькі командуючі того періоду краще і глибше мислили, ніж наші командуючі. Ми вчилися в ході війни, і навчилися, і стали бити німців. Але це був тривалий процес».
Фронт стрімко наближався до нашого краю, тисячі людей працювали на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, зокрема багато – з Андрушівського району. Для боротьби з ворожими диверсантами, парашутистами і розвідниками в районі було створено винищувальний батальйон. Здійснювалась також евакуація промислового обладнання, коней. Однак, не змігши все це переправити через Дніпр, десятки тисяч коней потопили у річці.
Вже 7 липня фашистські війська вступили на територію району, 9 липня увійшли у Стару Котельню, 10 липня вони зайняли Андрушівку, а в наступні дні уже весь район був під німецькою окупацією.
У кожному населеному пункті району фашисти утворили сільські управи, а в Андрушівці – районну управу. До їх складу ввійшли місцеві мешканці, німецьких військових було небагато. Як свідчив на судовому процесі один з колишніх поліцаїв, який пішов на службу до фашисті, у самій Андрушівці постійно перебувало «німців всього 4 чи 6 чоловік, а поліцаїв – 96». Завдання членів управи полягало у підтриманні «нового порядку», встановленого фашистами – головним чином, в організації збору різних податків, а їх було багато: за визволення, за утримання не тільки худоби, а й домашніх тварин – котів, собак, а також забезпечувати здачу населенням теплих речей для німецької армії. Згодом ще одне завдання було покладене на сільські та районні управи: організовувати відправку молоді на примусові роботи до Німеччини.
Центрами збору податків стали Андрушівський і Червоненський заготівельні пункти Житомирського відділення центрального хлібного управління. Ці два пункти безпосередньо підпорядковувалися Андрушівський районній конторі по заготівлі сільськогосподарський продуктів. Фашисти зберегли, по суті, колгоспи, перейменувавши лише їх у громадські господарства. Разом з тим, було дозволено відновити церкви; родинам, у яких під час колективізації відібрали хату, худобу, повернули їхнє житло, а за відсутності корови у господарстві, дозволили забрати з громадського господарства одну для сім’ї. Ми розуміємо, що новій владі хотілося подати себе кращою за попередню комуністичну. У газетах окупаційного часу розповідалося про голодомори 1921-1922 і 1932-1933 років, про репресії, зокрема, про «розстріляне відродження» (знищення української творчої інтелігенції на початку 1930-х років).
Короткий час (до листопада 1941 р.) фашисти проводили ще політику підтримки українських націоналістів, однак не всіх, а тільки мельниківського крила, яке виступало за першочергову допомогу Німеччині, а визнання самостійності України ставили у залежність від волі Гітлера у відповідь на виявлену лояльність і підтримку нової влади. Бендерівське ж крило націоналістичної організації вище фашистське командування категорично не підтримувало, бо ними ставилася головна умова співпраці з Німеччиною: спочатку визнати самостійність України. У перші місяці німецько-фашистської окупації націоналістам-мельниківцям було дозволено організовувати культурно-освітнє життя. Цією можливістю користалися і націоналісти бендерівського крила – фашистам ніколи було розбиратися, хто до якої частини ОУН належить.
Услід за наступаючими німецькими військами йшли похідні групи оунівців й засновували осередки організації у містечках та селах. Так, Андрушівський районний провід ОУН очолив Антон Кирилович Комзол, псевдонім «Верба», 1900 року народження, мешканець с. Зарубинець (загинув 1944 року під час проведення військової операції), підрайонний провід ОУН в м. Андрушівці в м. Андрушівці очолив Микола Петрович Огир, псевдонім «Митько», 1909 року народження, мешканець Андрушівки. Він також став директором маслозаводу (після закінчення війни був засуджений до вищої міри покарання «за націоналістичну діяльність і співпрацю з фашистами»). Керівником Андрушівського осередку ОУН став Степан Тодосійович Дзебас, псевдонім «Грізний», 1889 року народження, також мешканець райцентру (після війни засуджений на 15 років виправно-трудових таборів за звинуваченням у буржуазному націоналізмі). Підрайонний провід у с. Яроповичах очолив Більмович, у с. Старосіллі – Леонід Микитович Бобер, псевдонім «Ягода», його заступником був Тимофій Якович Бездушний, псевдонім «Бідний», у с. Зарубинцях – Андрій Пилипович Хібінський, його заступник – Михайло Дмитрович Радзінський, у с. Великих Мошківцях – Сергій Карпович Кукса, псевдонім «Щука» (1943 р. вбитий партизанами), у с. Лебединцях – Прокіп Дмитрович Горностай, у с. Тарасівці – Хома Миколайович Гольчук, псевдонім «Квітка» та інші. Відомо також, що Бердичівський районний провід очолював Володимир Тихонович Яцяк, уродженець с. Гальчина (1943 р. його заарештували фашисти і подальша доля невідома) . Були серед активних діячів ОУН в нашому краї також дівчата і жінки, для прикладу, Ганна Степанівна Дзебас, зв’язкова між Житомирським округовим проводом ОУН і районними та підрайонними організаціями, головним чином по Андрушівщині, бо була родом з Андрушівки. Усі вище перелічені активісти належали до бендерівського крила ОУН.
Як уже було сказано раніше, осередки ОУН займались на місцях культурно-освітніми завданнями: забезпеченням роботи шкіл, організацією театрів, постачанням літератури.
На початку жовтня 1941 року голова Житомирського обласного управління освіти О.М. Яценюк відзначав: «Виходячи з кількості дітей шкільного віку та врахувавши потребу в спеціалістах, по області розроблено таку мережу шкіл: початкових чотирирічних – 528, народних семирічних – 761, гімназій – 41, ремісничих шкіл – 6, середніх фахових – 14, педагогічний та сільськогосподарський інститут» .
Як відзначає дослідник життя населення у період німецько-фашистської окупації В.В. Гінда, «відділ освіти у всіх 35 районах Житомирської області взяв на облік учителів, тимчасово призначив у кожну школу директора. Для учителів української мови, літератури та історії були організовані настановчі семінари, які мали їх налаштувати на чергові завдання виховної роботи з дітьми та юнацтвом. Спеціально з цією метою 1 вересня 1941 р. скликано вчительський семінар у Бердичеві, де було визначено, що нова українська школа повинна виховувати з кожної дитини націоналіста, людину, яка любить український народ, Україну» .
Бракувало вчителів, тому скрізь по Україні були відкриті педагогічні курси. Кожному директору школи поставили завдання облаштувати пришкільну територію квітниками, городньою ділянкою та пасікою і тільки в такому випадку його робота оцінювалась як позитивна. Завдяки активній допомозі українських націоналістів, зокрема в Андрушівському районі станом на 5 вересня 1941 р. розпочали навчання усі школи. Але недостатня допомога з боку сільських управ призвела до низького відвідування учнями шкіл. Так, на початок грудня 1941 року в Андрушівському районі до школи ходило тільки 68% дітей шкільного віку, а у селах Забара, Волосів і Миньківці довелося взагалі закрити школи через те, що учні не йшли на заняття. Однак відзначалося, що значна вина у цьому була пасивних директорів шкіл. Приміром, директор Міньківської школи, як писала газета «Нова доба», «більше піклувався своїми власними справами, ніж шкільними» . Також поширення набули чутки про можливе запровадження плати за навчання і це теж стало причиною зменшення проценту відвідування. Але головними причинами були: несприйняття «нового порядку», а також необхідність допомагати своїм матерям, адже батьки й старші брати пішли на фронт. Про тодішню життєву атмосферу свідчить нижче приведений документ. Оунівець Степовий 26 вересня 1941 р. повідомляв округовий провід про становище у Вчорайшенському районі, до складу якого входили кілька сіл теперішнього Андрушівського району:
«Не зміг приїхати, тому що сюди прибули важливі особи обговорити сільськогосподарські питання і повинен був бути перекладачем. Я привів справи в порядок. Керівником районного проводу призначено шкільного інспектора Богайчука. Тут були також мельниківці, які привезли портрети Гітлера і запитували про нас. Але нічого не дізналися. У районі 28588 мешканців. Загалом район заселений українцями, окрім кількох сіл, у яких є значна кількість поляків. Наприклад, у Халаїмгородку – 40%. Національна свідомість українців досить висока. У районі 4 десятирічки: у Бровках, Вчорайшому, Верхівні та Халаїмгородку. Семирічки є в таких сілах: Бровки, Ярешки,…, Халаїмгородок,…, Мала П’ятигірка. Чотирирічки діють у селах: Бровки ІІ, Камінь. Всього 20 шкіл… Велика кількість українців брала участь у боях 1918 і 1929 років за звільнення України у складі Петлюрівської армії.
Голова районної управи – Петро Ященко, секретар – Петро Оксенюк. Голова ставиться до нашої справи добре. Секретар приділяє більше уваги мельниківцям у Житомирі. Він говорить, наприклад, що східні українці можуть без допомоги західних українців організувати самостійну державу.
Кількість поліцаїв – 31 чол. Комендант Якубовський – поляк, секретар – теж. У районі в міліції – 207 чол. Частина їх озброєна. Майже у кожному селі організований театр. Духовий оркестр є в таких селах: Вчойраше, Верхівня, Камінь і Чорнорудка. Спортивні організації були у Вчорайшому і Верхівні. Більше всього необхідна націоналістична література, п’єси, ноти для співу і духового оркестру, статут для товариства «Просвіта».
Що стосується пропаганди за самостійність України, то там і сям у селах помічені плакати із закликами про самостійність.
У деяких місцевостях району спустились парашутисти. Але вони були нашими [тобто належали до бендерівського крила ОУН. – М.Г.] і німецькою поліцією затримані. Такі випадки викриваються здебільшого селянами. Серед населення панує розлад. Зі сторони комуністичних елементів немає ускладнень. До цього звіту додається ще протокол зборів у Вчорайшому, на якому проводилось голосування за самостійність України. Підпис Степовий» .
Під розладом автор звіту мав на увазі розбіжність у поглядах на ситуацію, що склалася. Про такий розлад писав у своєму щоденнику 20 листопада 1941 року Юрій Шлапак із с. Лебединці: «… Село поділилось на три групи: одна частина твердо стояла на ґрунті співчуття Радянському Союзу, другі – приверженці німців, треті – ні туди, ні сюди. А зараз картина змінилась дуже різко. Люди, які коливались до цього часу, перейшли на сторону співчуття СРСР. Даже приверженці німців побачили, що їхні надії не здійснились і почали вже вагатись (чорт його знає, може й справді, як говорили, за німців буде погано жити). Особливо молодь стоїть проти окупації німців. Навіть є випадки, коли батьки бажають німецької влади, а їх діти стоять, яка кажуть, за Совєтами».
Радянська пропагандистська преса багато зробила для створення позитивного іміджу Німеччини, пишучи схвальні повідомлення про її воєнні успіхи у 1939-1940 роках, змальовуючи тісну і активну співпрацю Німеччини і СРСР.
Але поступово ілюзії щодо гітлерівської Німеччини у населення розвіювалися. Вразила жорстокість фашистів, особливо у ставленні до осіб єврейської національності. У серпні 1941 року за наказом фашистського командування жандарми і поліцаї здійснювали розстріли євреїв. Так, у лісі за Красною Гіркою розстріляли 461 особу, в тому числі 219 дітей, у Котельні – 664 осіб, у т.ч. 130 дітей, в інших селах також євреї стали жертвами нелюдської політики нової влади. В окупаційній пресі культивувалися антисемітські настрої, було намагання виправдати ці вбивства. Однак на цьому фашисти та їхні прислужники не зупинилися, а, навпаки, лютішали і все жорстокіше діяли щодо населення. За дослідженням Й.В. Лоханського, 10 вересня 1941 р. у районі с. Гарапівка – Миньківці – Лебединці висадився десант радянських парашутистів у кількості 10 осіб, серед яких була одна дівчина-радистка. Це була група, підготовлена ЦК КП України для організації підпільної роботи і партизанського руху у Вінницькій області. Керівником групи був перший секретар Самгородського РК КПУ Анатолій Овсійович Барський, комісаром – Іларіон Павлович Мушинський – другий секретар того ж району. Парашутистів схопили і після жорстоких катувань розстріляли.
Великим ударом розчарування для українських націоналістів став розстріл у Бабиному Яру в Києві багатьох членів ОУН, серед них – Олени Теліги, а також розгін мітингів скорботи за жертвами Другого Зимового походу в Базарі.
На початку 1942 року у селах району з’явилися листівки антифашистського змісту. Місцева поліція почала розшук розповсюджувачів листівок. Було заарештовано понад 200 осіб тих, кого підозрювали у цьому. Один із затриманих, Федір Ющенко з с. Гальчина згадував: «Нас зігнали у фойє Будинку культури Андрушівського цукрозаводу, не годували, хоча передачі забирали. Спали ми на підлозі. Одного разу зайшли 6 німців і комендант, які стали зачитувати прізвища. Відібрали 20 чи 22 чоловіки. Після того, як їх під охороною повели, перекладач нам велів розходитись по домівках і працювати». 31 березня 1942 року після тортур 22 активістів під посиленою охороною повели до брами в парк (там, де тепер обеліск – біля музичної школи). Один із заарештованих, Олексій Опанасович Сидоров, крикнув: «Товариші! Нас ведуть на розстріл, розбігайтесь!» і побіг у бік Київської вулиці. Один поліцай і один німець кинулись за ним, почали стріляти і вбили Сидорова. Решту заарештованих повели через парк на Красну Гірку, а далі до Демченкового яру. Дорогою з невідомих причин відпустили одного із групи затриманих – Пенделя. Гурт родичів йшов слідом сумною колоною. Дійшовши до яру, колона зупинилась. Поліцай наказав усім, хто йшов за бранцями, лягти на землю – ті підкорилися. Поліцаї і німці почали розстріл. Так загинули Степан Олександрович Артемчик, голова сільради с. Стара Котельня; Антон Пилипович Бачинський, голова сільради с. Котівки; Дмитро Панасович Березовий, голова сільради с. Гардишівки; Іван Григорович і Олексій Григорович Борисови з с. Гальчина; Михайло Михайлович Вальчук, голова сільради с. Лісівки; Франц Петрович Глинський з с. Павелок; Григорій Іванович Дмитрук, голова сільради с. Гальчина; Мусій Лаврінович Допіру з с. Глинівців; Феодосій Олександрович Колесник з с. Лісівки; Роман Павлович Огороднійчук, голова колгоспу з м. Андрушівки; Іван Савович Остапчук, голова сільради с. Волосова; Омелян Тофільович Поліщук з с. Павелок; Василь Михайлович Путій теж з с. Павелок; Іван Улянович Реміз з с. Лебединець; Володимир Григорович Реут директор МТС з с. Івниці; Петро Іванович Рудюк, завфермою із м. Андрушівки; Олексій Панасович Сидоров, співробітник НКВС із. М. Андрушівки; Іван Іванович Стельмах із с. Зарубинців; Корній Овсійович Шевчук, голова колгоспу з с. Нехворощі; Олексій Микитович Шлапак із с. Лебединців.
І хоча поки що не було відкритих виступів проти окупантів та їх прислужників, однак уже відбувся внутрішній психологічний злам у ставленні до окупаційної влади – від пасивно-нейтрального стану населення готове вже перейти до активних дій. Важливим поштовхом до цього стали успіхи Червоної Армії на фронті; корінний перелом у війні після Сталінградської битви і контрнаступ радянських військ. Організованій і системній боротьбі з ворогом у тилу супротивника сприяло також створення Українського Штабу партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем.
Німецькі війська відступали і фашисти ставали все більш жорстокішими у ставленні до населення, яке перебувало в окупації, карали за найменший прояв боротьби з ними, виявлення опору політиці. Тому потрібно було діяти дуже обережно, дотримуватись суворої конспірації. Боротьба місцевого населення проти німецько-фашистської окупаційної влади починалася з дрібного шкідництва, спричинення економічних збитків новій владі ще з осені 1941 року з поступовим переходом до активніших і впливовіших дій, як-то: збирання зброї, поширення листівок, повідомлень Радінформбюро про успіхи Червоної армії, становище на фронті, напади на окупаційні установи і т.д. Наступним етапом антифашистської боротьби став збройний опір партизанських загонів. Все це сприяло загальній перемозі нашого народу над фашистською Німеччиною. Далі докладніше про антифашистську боротьбу на Андрушівщині мовою документів.
Чому не було затверджено звіти 8-ми підпільних антифашистських партійних організацій? Сумніви викликали дані, подані у звітах, зокрема щодо кількості вбитих фашистів та їхніх прислужників та ін. Або тому, що організацію очолював не комуніст (!). Загалом по всій Україні у 1944-1945 рр. Не були підтверджені звіти половини (!!!) партизанських загонів і підпільних організацій. Вже у часи керівництва М. С. Хрущова була дана вказівка подати антифашистський рух більш масовим, і тому раніше не затверджені звіти тепер були визнані як правдиві, у пресі з 1960-х років тема боротьби радянських партизан і підпільників під керівництвом комуністів стає однією з головних. Це мало велике виховне та ідеологічне значення. І правда, адже увесь народ згуртувався у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.
У ніч з 26 на 27 грудня 1943 р. Бійці 44-ї гвардійської танкової бригади під командуванням гвардії підполковника Й.І. Гусаковського визволили Андрушівку. Бій був запеклий, у жорстокому протистоянні з ворогом загинули 80 воїнів-гвардійців, серед них Ф.Т. Антоневський, В.В. Бєлавін, А.В. Відерников, М.П. Гринько, Т.М. Гуров, І.А. Деньгін, П.А. Жуков, В.В. Зарянцев, О.П. Іванов, К.Х. Кламбоцький, І.І. Лахтін, І.П. Міхєєв, В.А. Попцов, М.Є. Трофимов та ін. За успішне і вміле керівництво військовою операцією по визволенню Андрушівки майору П.І. Орєхову і лейтенанту Г.С. Петровському присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
З 9 січня по 29 лютого 1944 р. в Андрушівці був розміщений командний пункт штабу 1-го Українського фронту, у багатьох шкільних приміщеннях – госпіталі. Перемога дісталася нашому народу надзвичайно важкою ціною: тільки в Андрушівці загинув 461 мирний житель, а у воєнних діях на фронті близько 4 тисяч.

Махорін Геннадій Леонідович, кандидат історичних наук


Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС
website 10 из 10 на основе 46 оценок. 20 пользовательских отзывов.